Самостійне виховання дитини і відстрочка: чи може ТЦК оскаржити рішення суду

Справи про самостійне виховання дитини останнім часом стали одним із найчутливіших напрямів судової практики. Причина проста: рішення суду про те, що один із батьків самостійно виховує та утримує дитину, може мати не лише сімейно-правове значення, а й впливати на питання відстрочки від мобілізації або звільнення з військової служби.

06.05.2026 року Верховний Суд у справі №725/9013/25 сформував важливу позицію: ТЦК може оскаржувати судові рішення у сімейних спорах, якщо такі рішення створюють або можуть створити підставу для невиконання військового обов’язку. За даними ЄДРСР, постанова у цій справі набрала законної сили 06.05.2026 року, провадження №61-3738ск26.

Суть справи була такою: чоловік звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу та визначення місця проживання малолітньої доньки разом із ним — на його самостійному вихованні та утриманні. Мати дитини позов визнала, між батьками також був нотаріальний договір про місце проживання дитини та участь батьків у її вихованні. Суд першої інстанції задовольнив вимоги, але після цього апеляційну скаргу подав ТЦК, який не був учасником справи.

На перший погляд може здатися дивним: яке відношення ТЦК має до сімейного спору між батьками? Але Верховний Суд пояснив логіку. За статтею 352 ЦПК України особа, яка не брала участі у справі, має право на апеляційне оскарження, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси або обов’язки. Тобто формально неучасть у справі ще не означає, що оскарження неможливе.

Ключовим стало те, що рішення про самостійне виховання дитини може бути використане не лише для врегулювання сімейного питання, а й для отримання відстрочки. Чинна стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що не підлягають призову, зокрема, жінки та чоловіки, які мають дитину до 18 років, якщо особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.

Аналогічне значення така обставина може мати і для військовослужбовців. Стаття 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» серед сімейних підстав для звільнення під час воєнного стану також передбачає випадок, коли військовослужбовець має дитину до 18 років і самостійно виховує та утримує її за рішенням суду.

Саме тому Верховний Суд фактично сказав: якщо сімейне рішення використовується як інструмент для впливу на мобілізаційні або військово-службові правовідносини, держава не є стороннім спостерігачем. ТЦК може мати правову зацікавленість у такій справі, бо рішення суду здатне вплинути на виконання військового обов’язку.

Водночас це не означає, що ТЦК тепер може втручатися у будь-який спір між батьками. Йдеться не про звичайне визначення місця проживання дитини, а про ситуації, де рішення суду прямо або фактично створює підставу для відстрочки чи звільнення зі служби. Верховний Суд окремо звернув увагу, що приватно-правові інструменти не повинні використовуватися для штучного створення преюдиційного рішення у публічних правовідносинах.

Ще один важливий висновок: окреме проживання батьків і проживання дитини з батьком саме по собі не дорівнює самостійному вихованню. Верховний Суд підкреслив, що нотаріальний договір між батьками також не доводить одноосібного виховання, якщо з нього видно, що права та обов’язки щодо дитини мають обидва батьки.

Для суду в таких справах мають значення реальні докази: хто фактично проживає з дитиною, хто забезпечує її побут, навчання, лікування, розвиток, хто приймає щоденні рішення, чи бере інший з батьків участь у вихованні, чи є висновок органу опіки, акти обстеження, характеристики, докази витрат, комунікація зі школою, лікарями та іншими установами.

Тут важливо розуміти різницю. Визначити місце проживання дитини з батьком — це одне. Довести, що батько саме самостійно виховує та утримує дитину, — зовсім інше. Якщо мати просто погодилася, що дитина живе з батьком, але не втратила батьківських прав, не усунута від виховання і продовжує брати участь у житті дитини, цього може бути недостатньо.

Практичний висновок: рішення про самостійне виховання дитини більше не можна сприймати як “формальність для відстрочки”. Якщо справа має мобілізаційний контекст, ТЦК може спробувати оскаржити таке рішення. А суди будуть перевіряти не лише згоду батьків, а реальність обставин: чи справді один із батьків сам виховує та утримує дитину, чи це лише юридична конструкція для отримання пільги.

Для військовозобов’язаних це означає, що позиція має бути доказовою, а не декларативною. Для іншого з батьків — що формальна згода в суді може мати наслідки не лише у сімейній площині. Для ТЦК — що Верховний Суд визнав можливість реагувати на судові рішення, які можуть впливати на мобілізаційний обов’язок.