Відстрочка для батька, який сам виховує дитину: нова позиція Верховного Суду

Справи про самостійне виховання дитини стали одним із найпопулярніших способів, через які військовозобов’язані намагаються отримати відстрочку від мобілізації. Але Верховний Суд поступово робить підхід жорсткішим: самого фактичного проживання дитини з батьком уже недостатньо. Потрібно довести не просто побутову участь батька, а реальну юридичну ситуацію, в якій другий з батьків не може або не має права виконувати батьківські обов’язки.

У справі №743/1602/24 Верховний Суд 07.05.2026 року розглядав ситуацію, де батько просив встановити факт самостійного виховання та утримання малолітнього сина. Він посилався на те, що шлюб розірвано, місце проживання дитини визначено з ним, мати виїхала, створила нову сім’ю, народила іншу дитину і фактично не займається сином. Також були довідки зі школи та від лікаря, які підтверджували, що саме батько ходить на збори, цікавиться навчанням і водить дитину на огляди.

Але мати заперечила. Вона надала докази, що надсилала дитині посилки, переказувала кошти, підтримувала емоційний зв’язок через месенджери. Для суду це стало важливим: мати не була повністю відсторонена від дитини й не втратила батьківську правосуб’єктність.

Чинна стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» справді передбачає відстрочку для жінок і чоловіків, які мають дитину до 18 років, якщо другий з батьків помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або якщо особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.

На практиці ключова фраза тут — “самостійно виховує та утримує”. Верховний Суд фактично розмежував дві ситуації. Перша: дитина живе з батьком, але мати юридично залишається матір’ю, має права, обов’язки, може спілкуватися, допомагати, брати участь у вихованні. Друга: мати об’єктивно вибула з батьківських правовідносин — померла, позбавлена батьківських прав, недієздатна, безвісно відсутня або відбуває покарання. Саме друга ситуація значно сильніша для відстрочки.

Це відповідає і Сімейному кодексу України. Стаття 141 СК України встановлює, що мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від шлюбу. Розірвання шлюбу або окреме проживання батьків не звільняє жодного з них від обов’язків щодо дитини.

Тому довідка зі школи, характеристика, акт обстеження, довідка від лікаря чи пояснення сусідів можуть підтвердити, що дитина фактично живе з батьком. Але самі по собі вони не завжди доводять, що батько є єдиним законним вихователем і утримувачем дитини. Якщо мати жива, дієздатна, не позбавлена прав, підтримує контакт і хоча б мінімально бере участь у житті дитини, суд може відмовити.

Практичний висновок: для відстрочки через самостійне виховання потрібно будувати позицію не навколо фрази “дитина живе зі мною”, а навколо питання: чому другий з батьків юридично або фактично не може виконувати батьківські обов’язки. Саме це суд буде перевіряти найжорсткіше.

Для військовозобов’язаних це означає, що формальна домовленість між батьками або “мирний” позов без реального спору вже може не спрацювати. Потрібні сильні докази: рішення про позбавлення батьківських прав, підтвердження безвісної відсутності, вирок, документи про смерть, докази повного самоусунення другого з батьків, висновки органу опіки, реальні витрати, листування, спроби залучити другого з батьків до виховання і його відмови.

І головне: такі справи тепер мають очевидний мобілізаційний контекст. Якщо рішення суду створює підставу для відстрочки, воно може зацікавити не лише батьків, а й ТЦК. Тому підхід “зробимо рішення для Резерв+” стає дедалі ризикованішим. Потрібна не схема, а реальна доказова база.